Скажіть чесно, як часто ви прагнете досконалості? Ось ніби знаєте як щось зробити, але в голові крутиться: “А чи достатньо? А може ще трішки підтягнути?” І як наслідок не дієте. Перфекціонізм – це як бігти марафон, де фінішна лінія постійно відсувається. Ти вже без сил, а фініш десь попереду. І що найцікавіше, біг не закінчується ніколи.
У цій статті ми не будемо говорити, що перфекціонізм “це коли хочеш все ідеально”. Насправді він має зовсім інший корінь, не про якість, а про тривогу і контроль.
Перфекціонізм і високі стандарти
Багато хто плутає ці поняття. Високі стандарти – це коли ти прагнеш розвитку і покращення. Перфекціонізм – коли твої стандарти стають твоїм внутрішнім прокурором.
У 1991 році Г’юїт і Флетт (Hewitt & Flett) представили модель, яка розділяє три типи перфекціонізму:
- Self-oriented (орієнтований на себе) – я вважаю, що маю бути досконалою, і якщо не вийде, це моя провина;
- Other-oriented (орієнтований на інших) – я вимагаю досконалості від інших;
- Socially-prescribed (соціально нав’язаний) – вважаю, що від мене чогось очікують і не маю права помилятися.
Це не просто слова. Ці типи чітко пов’язані з психічними проблемами. Особливо соціально нав’язаний перфекціонізм показує кореляцію з депресією, тривожністю і погіршенням самооцінки.
Уявіть жінку яка хоче бути ідеальною в усіх ролях одразу – як дружина, мама, колега чи подруга. Це точно не про якість життя. А про страх бути «недостатньою».
Що стоїть за прагненням досконалості
Перфекціонізм не є рисою характеру. Це патерн, коли мигдалина (центр емоцій) кричить – помилка = загроза.
І тоді будь-яка неідеальність сприймається як небезпека для виживання. Мозок не любить невизначеність, а перфекціонізм – це спроба запакувати життя в коробку без сюрпризів.
Це тільки звучить красиво: “я завжди прагну найкращого”. Але за цим часто стоїть:
- вигорання
- тривожність
- депресія
Дослідження останніх років це підтверджують. Наприклад, у студентів із високим рівнем перфекціонізму ризик депресії зростає приблизно на 33%.
І ще один парадокс, перфекціоністи досягають менше. Бо замість того, щоб діяти, відкладають, щоб уникнути провалу.
Культура досягаторства
Соцмережі стали паливом бажання постійно “дотягувати” і фоном порівнювати себе з іншими. Тут завжди є хтось кращий, красивіший, продуктивніший.
Ідеальність в Instagram не має нічого спільного з реальністю, але мозок порівнює і робить висновок: “Я не дотягую”.
Ми часто думаємо, що маємо “свої стандарти” чи, як сказала одна моя клієнтка, фільтри. Але чесно? Це часто ретельно відфотошоплена штучна картинка, яку ми прийняли за норму.
Перфекціонізм як залежність
Тут все як у класичній адикції. Сьогодні ти відчула полегшення: “Ура, зробила ідеально”. А завтра знову доза тривоги “А якщо цього разу не вийде?”
Цикл виглядає так:
Ідеалізація → відсутність дій → виснаження → самокритика → ще більший тиск
І так по колу.
Як розірвати це коло?
Не буде банальних порад “розслабся і будь собою”. Бо це не працює.
Реальні інструменти:
- Дій на 70%. Спробуйте просто зробити справу. Один крок до мети замість десяти запланованих. І відслідкуйте, що катастрофи не сталося.
- Регулярно тренуй практику доброти до себе (self-compassion). Замість того щоб критикувати, спробуй стати собі справжнім другом і підтримкою.
- Рефреймінг помилок. Замість “Я знову все зіпсувала”, скажи собі “Я молодець, що зробила і отримала новий досвід”.
- Робота з тілом. Спорт, дихальні практики, медитація. Це навчає нервову систему сприймати «неідеальність» без паніки.
Мрієш про легкість і самореалізацію?
Що далі?
Бажання зробити щось краще не треба вбивати. Якщо енергію ідеальності скерувати у процес, а не контроль, дозволити собі помилятися – виходять великі речі. Так народжувались дослідження, картини, стартапи.
Перфекціонізм як вогонь, який може зігріти, а може і дім спалити. Вибір за кожним з нас.
Тож не потрібно воювати з собою, лише домовитись.
Запитайте себе, це я женусь за ідеалом чи тікаю від страху помилки?
